На спомин про односельця

    

  3 березня на Донеччині загинув наш випускник Петро Кізім

Війна… Жахіття, в якому гинуть молоді люди, яким би жити, вчитись, кохати, радіти, дихати на повні груди волошковим повітрям, натомість – каліцтва, смерть і безнадія.

Минув лише місяць з часу останньої зустрічі з молодим, тоді усміхненим і щасливим від того, що живий і здоровий та має змогу поспілкуватися з односельцями, Петром Кізімом. Розповідав юнак землякам про жахіття війни – і зникала усмішка з його уст.

Лише місяць…

А село сколихнула звістка про загибель  Петра. В очах людей розпач, може помилка, напевно живий, у нього ж маленьке дитя…

Петру неповних 24 роки. Виріс у багатодітній родині, рано залишився без батьків, тож самому довелося «ставати на ноги». Брати та сестри завжди підтримували один одного.

Ми, вчителі, пам’ятаємо сором’язливого Петю, і не вкладається у голову, що цієї дитини вже немає, а ще – у спогадах юнак, який прийшов до

школи місяць тому і говорив про серйозні речі, про складнощі військового життя та про надії на те, що війна скоро закінчиться, і всі живими і здоровими повернуться додому.

У кожного в очах скорбота, у серцях – біль і одне питання: коли скінчиться цей жах і перестане гинути молодь – майбутнє  нашої країни?..

У ніч на 6 березня жителі Олександрівки попрощались зі своїм односельцем – героєм, тіло якого перевозили на Черкащину, де живуть дружина і малолітній синок.

Люди в чеканні вантажа – 200 згадували Петра і плакали від болю, що війна забирає життя у молодих, а перед машиною з тілом земляка, запаливши свічки,  всі опустились на коліна. Нічну тривожну тишу порушили слова «Герої не вмирають» і Господня молитва. А наостанок чийсь голос неочікувано заспівав перші рядки Гімну України, який підхопили всі присутні.

Болить душа за Україну, за наших дітей, і молимось за захисників рідної країни, за її мирне завтра, віримо, що Бог почує молитви, це ж бо наша земля і за нами правда.

 7 березня 2015 року делегація односельчан  взяла  участь  в   похованні героя, яке відбулось  на Черкащині. Світла пам'ять  земляку  Петру Анатолійовичу Кізіму.

1 вересня 2015 рік.

1 вересня дзвінок традиційно скликає дітей та жителів села до школи. Цей день завжди викликає у людей  сльози радості: хтось згадує своє дитинство, хтось проводжає до школи вперше свою дитину чи внука, а для когось це останній перший дзвінок у стінах рідної школи. Та першовересень 2015 року був овіяний і

настроєм смутку й печалі. За ініціативою директора школи Щербака С.Б. та фінансової підтримки голови фермерського господарства «Красляни» Сороки В.П.  після святкової лінійки на стіні приміщення Олександрівської школи було встановлено меморіальну дошку на честь пам’яті колишнього учня школи Петра Кізіма, який загинув у зоні АТО, виконуючи свій громадянський обов’язок,  відстоюючи незалежність і цілісність нашої держави.

  Отець Василь Безручко освятив пам’ятну дошку. Люди поклали живі квіти.  Навіть у чоловіків викликали сльозу слова «пробач,  мамо,  за чорну хустину», коли читала вірш учениця одинадцятого класу Чернега Валерія.

3 березня 2016 року минув рік від  трагічної загибелі в зоні АТО нашого земляка, колишнього учня Олександрівської школи, Кізіма Петра Анатолійовича.

У приміщенні школи зібралися чи не всі односельці для вшанування пам’яті героя.

Презентація  про життя Петра не залишила байдужим нікого. Перглядаючи фото із життя  загиблого воїна – земляка, люди не стримували сліз, адже таким щасливим і усміхненим був хлопець у кадрі.

Молода сім’я, маленький син – усі щасливі…  Попереду ціле життя.

Але в одну мить усе обірвалося… Петро Кізім молодим пішов у вічність… Вічна пам'ять Герою – земляку!

З нагоди річниці трагічної загибелі у зоні АТО Петра Кізіма перед жителями села виступили Маловисківський  міський голова Юрій Гульдас, голова фермерського господарства Микола Прилуцький.

Зі спогадами про Петра  поділились учителі, однокласники.

Звучали душевні ліричні вірші у виконанні Чернеги Валерії та Свірідової Єлизавети, переселенки із Донеччини, яка на власні очі бачила, що таке війна:

Не потрібна народу моєму війна,

Бо лиш смерть і розруху приносить вона.

І ми просимо дорослих: «Зупиніть цю  біду,

Щоб не бачити більше у мами сльозу.

Щоб живі і здорові були старші брати.

Зупиніть цю біду!

Ми не хочемо війни!»

Біля пам'ятної дошки відбулася панахида по загиблому та покладання квітів.

Усі присутні отримали поминальні гостинці, про які подбало фермерське господарство «Прилуцький».

За ініціативою  жителів села підготовлено звернення до депутатів міської ради з пропозицією перейменування однієї з вулиць села на вулицю імені Петра Кізіма.

Упродовж  години пам'яті неодноразово звучали заклики «Героям слава!» і люди витирали щирі сльози.

Герої не вмирають! І, ми вдячні односельці, цього не допустимо.